понедельник, 17 марта 2014 г.

Василиса Хитромудрая



В огромном шумном мегаполисе жила-была девушка Василиса – красавица, каких свет не видывал.

Работать она не любила, учиться - тоже. Ну и что же? Зато у неё была МЕЧТА. 

Чтобы, значит, одним рукавом взмахнуть – и предоставился пожизненный кредит в столичном банке; другим рукавом взмахнуть - прилетели гуси-лебеди, сами себя общипали-зажарили и улеглись красиво на хрустальных блюдах; топнуть ногой - и возглавить обувный бутик.
Но у мечты есть одна неприятная особенность - её необходимо материализовать, а для этого нужно... учиться и работать. Чего она как раз и не любила.

И отправилась Василиса за советом, и не к кому нибудь - к хранительнице Секрета великого - погонщице тысяч жизнерадостных кудрявых барашков и прядильщице крепчайших сетей:

– Не хочу я время тратить на учёбу, а работают пускай мамки-няньки, раз им заняться больше нечем. Ты своими сетями надёжными весь мир опоясала. Не желаешь ли опыт передать молодым и активным? Хочу я прославиться на весь мир, а умею только рукавами махать и ногами топать, – молвила красавица.
Никто не знает, что ответила Василисе прядильщица сетей - информация конфиденциальная,
сами понимаете.
Бери и делай :)

Но только после этой встречи изменилась Василиса, перестала сетовать на судьбу, взяла её, так сказать, в свои ухоженные руки.
«Сбыча мечт пропорциональна приложенным усилиям», - читала каждое утро, как молитву, надпись на собственноручно изготовленном плакатике.

Изо дня в день занималась Василиса поисками желающих научиться, поработать, и материализовать уже её, Василисы, ЗАВЕТНУЮ МЕЧТУ... Но тут одна проблемка нарисовалась. То ли мамки-няньки уму-разуму набрались, то ли Иваны перестали за околицу выходить...

Но не теряет надежды красавица столичная. Ведь не умами современный мир строится, а везением. Ведь знают даже дети малые - уважают не того, кто дело делает, а того, кто за этим наблюдает придирчиво...

А уж если вдруг повезёт Василисе... Красноречиво светлое завтра пообещать - уж она сумеет... Ведь на то она и Василиса. Ведь на то она и Хитрож... извините, Хитромудрая...

суббота, 15 февраля 2014 г.

НЕ ДИТЯЧА КАЗКА



Серед високих гір у маленькій хатинці живе хлопчик Тарас. Він порається у своєму садочку, опікується квітами й пахучими цілющими рослинами, які відчувають його любов і наповнюють його життя казковим ароматом та віддають свою силу. Птахи злітаються до цієї оселі, аби відпочити в прохолодній тиші ставка, заколисаного солодкою тінню фруктових дерев.


Тільки коли вечірні сутінки тихо спускаються на уквітчану оселю, Тарас починає нервувати. Дуже неохоче він заходить до старенького будинку і починає вкладатися спати, молячи Бога не посилати йому ті сумні сни, які заставляють його знову і знову переживати події, про які хлопчик хоче якомога скоріше забути.


Тарас знає, що час – найнадійніший лікар, треба тільки почекати, і втомлена від болю душа знов почне радіти життю, як колись...

***

Колись Тарасу не подобалося його спокійне життя, він хотів летіти на хвилях подій до слави та визнання, аби увесь світ почув про нього та захоплювався його розумом та майстерністю.

Старенька бабуся вчила його бути слухняним та чуйним, поважати оточуючих і допомагати кожному, хто потребує допомоги. Тарас допомагав кожному, хто просив його про це. Та потай хлопчик мріяв вирватися зі свого маленького світу і ця мрія так захопила його, що він пішов до місцевого Пана, якому саме потрібні були робітники.

Зайшовши до оселі, Тарас спочатку здригнувся: занедбане подвір’я, захаращений ставок... Сурова тиша порушується лише голосами кількох працівників, відпочиваючих у глибині двору.

А ось і господар. Вийшов з великого будинку та з привітною усмішкою привітався з Тарасом:

– Ось бачиш, хлопче, як незатишно у нашій оселі. Це тому, що найняті мною люди думають лише про себе, про гроші, які я регулярно плачу їм, заздрять мені, моїй освіченості і заможності. Уся моя проблема у тому, що я – дуже добрий і усі довкола користуються цим. А я мрію зібрати справжню команду, яка б працювала злагоджено та вправно. Тоді б на цьому подвір’ї розкинувся квітучий парк, наповнений пахощами дивовижних квітів і стиглих плодів, у якому бавилися в сусідські діточки і відпочивали перехожі. Коли роботу буде виконано, цей паркан буде знесений і моє подвір’я прислужиться людям, квітнучи їм на радість.

Пухнаста Кішка вмивалася перед будинком, байдужими очима роздивляючись на Тараса і розводила вушками, слухаючи розповідь господаря. Дослухавши, голосно чихнула і пішла геть.
Тарас, захопившись гарною дією, уявив собі той квітучий парк і щасливі обличчя дітей та дорослих і на кілька хвилин поринув у мрії. «Може, це Доля привела мене до цього подвір’я?» – подумки він усміхнувся сам до себе. Він був альтруїстом, тому навіть не запитав у хазяїна щодо платні, і остаточно вирішив – він зостанеться тут.

  Хлопчик роздивився довкола. Над подвір’ям царював сморід не прибраних своєчасно плодів та гнилої води.

– Я згоден допомогти, мені дуже подобається ваша ідея, Пане! – відповів Тарас і, не гаючи часу, взявся до роботи.

Летіли дні, тижні, місяці. Ось уже і не впізнати Панське подвір’я: квітне садочок, впорядковані клумби рясніють квітами, ставок манить прохолодою. Лише паркан і досі кидає високу тінь на духмяне різнотрав’я.
Плин часу Тарас рахував по дзвонам церковної дзвіниці, та не мав часу приходити, як і раніше, до церкви, бо Пан не дозволяв. Мовляв, неможна гаяти часу.

– Треба скоріше закінчити справу, бо діточкам нема де гратися, стареча не може відпочити, як на те заслуговує, – казав Пан, – і все тому, що ти, Тарасе дуже повільно працюєш, а справ ще дуже багато.
І хлопчик, відчуваючи себе винуватцем, не їв і не пив, не вмивався, а працював з ранку до вечора, аби скоріше виконати завдання.

 Час від часу Тарас бачив Панських робітників, здивовано спостерігавши за його працею. Та ще Кішка з байдужим виглядом плуталася біля нього, заважаючи працювати...

Одного дня, коли Пан докоряв йому найсильніше, Тарас не витримав і роздратовано відповів:

– Я працюю дуже сумлінно, не сумнівайтеся. Але ж я один. Чому не допомагають мені інші робітники?

– Бо вони – заздрісники, крадії,  пліткарі, та ще й ледарі. А от ти – інша справа, я тільки тобі можу довірити цю важливу роботу. Я й сам не можу спати ночами, думаючи про засмучених людей, що не мають змогу достойно відпочити. А з тобою ми нашою злагодженою працею дуже скоро перетворимо цю оселю на зону відпочинку.

Тарасу стало дуже ніяково – Пан же дбає про інших, а він, Тарас, гиркає на нього, замість того, щоб робити. І він знов накинувся на роботу, намагаючись наполегливою працею відробити свою недостойну поведінку. Він був дуже чуйним і скромним. А ще він був альтруїстом...

Одного ранку Пан підійшов до хлопця та дружньо поплескав його по спині:

– Ти дуже добре працюєш, вже недовго діточкам чекати на квітучий парк. Тільки от яка біда – у нашому садочку нема нічого такого, що б привертало увагу відпочиваючих, тому треба тобі вирушати у дальню дорогу. Он за тими високими сніговими горами ростуть дивні квіти, що квітнуть цілий рік і не в’януть ні взимку ні восени. От коли ми розсадимо їх на доглянутих клумбах, зразу після цього знесемо паркан і, не відкладаючи, запросимо відпочиваючих. Збирайся у подорож негайно. Тільки будь обережним, ті квіти охороняє скажений Собака.

І Тарас вирушив у дальню дорогу.

Спускаючись та піднімаючись високими горами, він думав тільки про те, як будуть радіти діти і дорослі, коли буде знесений високий паркан. Це додавало йому сили і хлопчик, не зважаючи на страшенну втому, продовжував свій нелегкий шлях. Він був дуже добрим і доброзичливим...

... Ось і галявина з диво-квітами. Тарас зібрав останні сили і підбіг до квітів, уважно розгледів їх, і, намітивши кілька найгарніших екземплярів, простягнув до них руки, та відчувши пекучий біль у стегні, охнув і впав на землю, охопивши поранене місце руками...

Відчувши на своїх руках чиєсь гаряче дихання, хлопчик озирнувся і побачив Кремезного Собаку. Той грізно гарчав, показуючи великі і гострі, як ножі, ікла.

– Навіщо ти так боляче вкусив мене, я не заподію тобі шкоди. Я тільки хотів викопати кілька квіточок...
Кремезний Пес грізно загарчав:

– Безсовісний злодію, я не дозволю тобі красти моє майно. Хочеш отримати мої квіти – попрацюй в мене, доглянь моїх діток, розважай їх та годуй, доки вони не підростуть. Коли вправно виконаєш обов’язки, здобудеш кілька квіточок.

Не вагаючись, хлопчик взявся до роботи. Бо Пан так йому довіряє. Тарас не може підвести Пана, та й діти чекають свого диво-садочку.
Летіли дні, місяці, цуценята підростали, ставали самостійними, навчились самі піклуватися про себе. Одного дня Пес дозволив Тарасу взяти кілька саджанців і сказав:
– Вперше бачу такого старанного працівника. Лишайся з нами, будемо разом охороняти диво-квіти. Навіщо тобі повертатися до Пана, який змушує тебе красти?

– Він же дбає не про себе, а про інших. Дякую за диво-квіти, дуже скоро вони будуть тішити перехожих.

– Ти дуже добрий і наївний, хлопче. Не хочу сказати, що це недобрі риси, але я впевнений, що добро повинно бути з гострими зубами і сильними лапами, аби непорядні хитруни не висіли на твоїй наївній шиї.

... І ось Тарасик, розпрощавшись із Кремезним Собакою, пошкандибав, тягнучи ушкоджене стегно, до Панської оселі.

Підійшовши до Панського подвір’я, Тарас зустрів працівників, що мирно снідали під розлогою вишнею. Біля паркана стояв великий віз, а незнайомі хлопцеві люди поспіхом вантажили на нього щедрий врожай Панського саду. 

Побачивши Тараса, робітники замахали на нього руками і усі разом закричали

– Біжи до Пана, бо він вже гнівається, що дуже довго тебе нема.

Вперше потрапивши до Панського дому, Тарас був приголомшений кількістю коштовних прикрас та яскравих картин у старовинних оправах. Сам Пан чаював зі своєю родиною за великим столом, заставленими вишуканими стравами. Біля нього метушився маленький вертлявий чоловічок:

– От ми з вами і розрахувалися. Та коли у вас вродять яблука, дайте мені знати, Пане. Я розрахуюся дуже щедро.

Тарас ошелешено спостерігав за Паном, що поспіхом ховав гроші по кишенях і подумки говорив сам до себе: «Пан увесь час розказує, який він бідний, а насправді виходить навпаки. А я ж вірив кожному його слову. То він, виходить, надурив мене?»

Вгледівши Тараса, Пан розкричався так, що працівники повскакували, забувши про сніданок, а Кішка, що відпочивала на підвіконні, підскочила, вигнувши дугою спину і здичавілими очима розглядала присутніх.

– Швиденько розсаджуй квіти, та біжи до моїх сусідів, – розгнівано кричав пан. – Я пообіцяв їм, що ти допоможеш їм по господарству. Вони хочуть зробити зі своєї оселі веселий парк атракціонів, – побачивши Тарасове збентеження, Пан неприродно посміхнувся і заговорив дуже люб’язно, – ось, бачиш, ми вже заробили гроші на нашому із тобою врожаї, і вони підуть на благоустрій території. Вже зовсім скоро паркан буде знесений і наш парк прислужиться людям! Найголовніше, ти повинен довіряти мені так само, як і я тобі. А я собі так не вірю, як тобі, Тарасе. Нікому не можу довірити це важливе завдання! Бо всі довкола ледарі та нездари, тільки з тобою ми вдвох доведемо цю благородну справу до кінця. Ось я поснідаю і також піду попрацюю у нашому садочку.

Не встиг хлопчик вийти з дому, як почув Панський голос за спиною:

– А коли допоможеш сусідам, побіжи до лісу, там знайдеш Руду Мавпу і попросиш у неї саджанці екзотичних дерев. Вже зовсім скоро ми будемо пишатися нашим парком!

Ще кілька днів пройшли у важкій праці на сусідському подвір’ї. Знов від світанку до глибоких холодних сутінків працював хлопчик, намагаючись скоріше виконати Панське завдання. Він не міг чинити інакше, бо ж його зв’язувала обіцянка – закінчити справу. Лише ниючий біль у стегні уповільнював роботу і нагадував Тарасу напутні слова Кремезного Собаки.

«Це ж на благо суспільства, – думав Тарасик, – та й бабуся усе моє життя вчила мене довіряти людям. І не біда, що нема кому нам допомогти. Ми з Паном вдвох якось впораємось».

От і на сусідньому подвір’ї стало затишно та чистенько. Не гаючи часу, Тарас побіг до лісу шукати Руду Мавпу.

Мавпу він знайшов на лісовій галявинці, засадженій незвичними деревами із товстими волохатими стовбурами, увінчаними  розлогим широким листям.

– Мене прислав до тебе добрий та безкорисливий Пан за екзотичними фруктами для малечі, яка буде відвідувати наш парк відпочинку.

– Безкорисливий Пан? – хмикнула Мавпа. – Не можу повірити. Це щось надзвичайне і неприродне. Не вірю в безкорисливих Панів. Ну, гаразд. Попрацюй в мене, доглянь за моїми неймовірно дорогими екзотичними фруктами. І я наділю тебе кількома екземплярами.

Тарас, не гаючи часу, взявся до роботи. Невдовзі він навчився доглядати за незвичними за смаком фруктами та відрізняти їх, схоплював на льоту все, що розказувала про них Руда Мавпа, і чекав тієї миті, коли Панське подвір’я буде прикрашене цією красою і великий паркан врешті-решт буде зламано.
Минали дні, тижні, місяці... От уже зібрано щедрий запашний врожай. А Рудій Мавпі все мало: мовляв, доглянеш мої екзотичні дерева до наступного цвітіння, тоді й отримаєш кілька екземплярів...

Одного дня Тарас, вагаючись та ніяковіючи, підійшов до Рудої Мавпи і ввічливо нагадав про її обіцянку – настав-бо вже час її виконання.

– Знаєш, хлопче, – Мавпа примружила хитре око, – я пожартувала. Я не хочу відпускати такого вправного робітника. Ти залишишся тут і будеш працювати на мене до кінця життя. А якщо надумаєш вкрасти моє заморське диво – я відкушу тобі руку. Отже, я тебе попередила, а тепер іди працюй, не відволікай мене від важливих роздумів.

Цієї ж ночі хлопчик викопав кілька саджанців і, намагаючись не наступати на хвору ногу, навмання пошкутильгав, натикаючись на вкутані вологою темрявою товсті високі дерева, геть.

«Як же я буду тепер жити? Я ж тепер злодій! – ця думка сиділа в Тарасовій голові, наче гострий цвях, – цю рану не побачити очима, та вона не загоїться ніколи...»

... У темряві, десь за своєю спиною, хлопчик із жахом почув шурхіт сухих гілок, що з тріском ламалися під дужими важкими кроками. Як міг, прискорив він ходу, але покалічене стегно заважало уникнути переслідування. Великими стрибками Руда Мавпа наближалася до крадія. Хлопець озирнувся і зрозумів, що йому не уникнути сурової розправи... Знесилено плюхнувшись на землю, Тарас спостерігав, як Мавпа, зробивши останній стрибок, летіла на нього, як оскаженілий ураган. Він заплющив очі, і почув пронизливий мавпячий вереск. Подивившись перед собою, він побачив... Кремезного Собаку. Мавпи ніде не було.

– Встиг... – задоволено прогарчав Кремезний Собака. – Я відчув, що тобі потрібна допомога. Тільки не подумай, що я схвалюю твій вчинок. Чомусь ти мене подобаєшся, – прогавкав, прощаючись, Собака та побіг через ліс до своєї оселі...

... Світанок зустрів хлопця вологою прохолодою та голосним пташиним сперечанням. Обережно тримаючи дорогоцінну ношу, він шкандибав до Панського двору.

Ще здалеку він побачив великого воза, на який поспіхом вантажили запашні спілі яблучка. А у дворі, розташувавшись біля прохолодного ставка, обідали Панські працівники. Побачивши Тараса, вони пожвавіли і з цікавістю роздивлялися незвичні  заокеанські плоди.

«А ці ледарі знов відпочивають, – сказав сам до себе Тарас. – І не набридає їм. Бідний Пан з ними панькається, а їм байдуже».

Біжи швидше до Пана, бо він вже гнівався та цікавився, де ти вештаєшся. Робота ж бо стоїть! – кричали робітники.

Тарас уповільнив ходу:

– Чому я повинен виконувати один усю роботу і Пан на мене увесь час сердиться, а ви спокійно відпочиваєте, та ще й отримуєте за це гроші?

– Пан нам усе про тебе розказав. І як він витяг тебе зі злиднів, як обігрів та навчив працювати. Ти тепер повинен віддячувати йому за його турботу. А ми змалечку працюємо рівно стільки, аби прожити, знаємо ціну своєї праці, та й відпочивати вміємо на славу.

Ці слова, як гострий ніж, розкраяли серце хлопця. Шкутильгаючи і хлюпаючи носом, намагаючись зупинити сльози прикрості, Тарас зайшов до Панського дому і знов зустрів там маленького вертлявого чоловічка. Той саме відраховував гроші, радісно підстрибуючи і смачно прицмокуючи губами, немов ті яблучка вже прислужилися йому.


Пан із задоволенням спостерігав, як хрусткі купюри з приємним шурхотом шикуються на його столі. Почувши чиєсь наближення, обоє, нервово здригнувшись, озирнулися. Побачивши Тараса, Пан спочатку зашарівся, мов дівчина, та швидко опанував себе і закричав незадоволено:

– Біжи швиденько до Бога, та скажи йому, що я хочу, аби над моїм упорядженим маєтком завжди сяяла веселка та Ангели грали в сурми, коли я виходжу на подвір’я. Я ж бо працьовитий та заможний Пан і маю отримувати певні привілеї.

– Бог вб’є мене, коли почує від мене такі вимоги... – ледь не плачучи, відповів хлопчик.

– Я дав тобі завдання, а як ти будеш його виконувати – то вже твоя справа! Без мене ти був би нікому не відомим хлопчиком! Тепер – усі знають, що ти мій працівник, член моєї команди! Це дуже велика честь для такого бидла, як ти! Біжи швидко і не повертайся, доки не виконаєш завдання.

Низько нахиливши голову, Тарас пішов геть з Панського подвір’я. Він йшов, проклинаючи свою гірку долю, не роздивляючись дороги і не дивлячись перед собою і ледь не наступив на Пухнасту Кішку.

– Знов ти, неробо, кидаєшся під ноги. Невже тобі не набридло байдикувати?

– А хто тобі сказав, що я байдикую? – Кішка розляглася перед Тарасом, манірно мружачи очі і обмахуючи себе пухнастим хвостом. –  Я дуже зайнята. СВОЇМИ СПРАВАМИ. Їх у мене дуже багато: на світанку помилуватися сонечком, потім привести до ладу свою пухнасту шубку, потім – полювання, треба ж нагодувати своїх діток і поїсти самій, а коли старий садівник, мій хазяїн, лягає відпочивати, я примощуюсь біля його хворих ніг і лікую їх. Я ж не повна егоїстка. А ти знаєш, що таке егоїзм?

– Звичайно ж знаю, – жваво відповів хлопчик. –  Егоїзм – це бути неповажним до інших і думати лише про себе.

– Зараз я розкажу тобі дуже давню легенду. – Кішка сіла і доладно огорнула себе хвостиком. – Колись на Небі жив Ангел, якого звали Люцифер. Коли на землі з’явилися перші люди, Бог дав завдання Люциферу: навчити їх виживати в суворих умовах первісної епохи. Люцифер розробив програму «ЕГО» і з нею спустився з Неба до людей, аби навчити їх користуватися своїм винаходом. Дуже скоро первісні люди зрозуміли, як треба піклуватися про себе і боротися за своє життя, навчилися розводити вогнище і спасатися від холоду та голоду.

На мить Кішка замовкла та пильно оглянула свої кігтики. Залишившись задоволеною їх станом, вона продовжила розповідь:

– Виживав зазвичай найсильніший та найспритніший – той, хто міг відірвати більш великий кусень здобичі та підібратися ближче до гарячого вогнища. Але Люцифер вирішив не зупинятися на досягнутому та продовжував удосконалювати свою програму, аж поки вона не поглинула свого творця і він вже не зміг повернутися на Небо.

– Не розумію, навіщо ти розповіла мені цю легенду? – здивовано спитав Тарас.

Кішка встала та, походжаючи назад-уперед перед хлопцем, відповіла:

– Бути добрим та безкорисливим – дуже добре, та спочатку треба навчитися любити і поважати себе. 
Допомогти бідняку та нагодувати голодного – це дуже достойна справа. Але ж хитрі та жадібні Пани ніколи не наїдяться, скільки їх не годуй. Все що тобі потрібно – маленька крапелька егоїзму.
Вони йшли, розмовляючи, коли раптом Тарас озирнувся довкола і дуже знайомою йому здалася місцевість, якою вони проходили... Помітивши низеньку занедбану хатку, яка вже майже зрівнялася із землею, він раптом упізнав... свою оселю. З хатки ледь вийшла старенька бабуся, і, побачивши онука, ледь не знепритомніла від радості.

Підскочивши до старенької та ніжно обійнявши її, Тарас здивовано спитав:

– А де ж мої духмяні чудові квіти, прозорий ставок та тінистий садочок?

– Квіти та дерева повисихали, ставок закаламутився, пташки вже більше не прилітають до нашої оселі, бо нема кому дбати про них. Дуже довго тебе не було, а я не маю сил опікуватися нашим садочком.

Згодом, трохи відпочивши, Тарас вирішив пройтися своїм подвір’ям та трошки роздивитися навколо. Тягнучи за собою покалічену ногу, хлопець спочатку попрямував до схованого за високою травою ставка, аби вмитися.

Нахилившись над каламутною водяною гладдю, Тарас побачив там змарніле, вкрите глибокими зморшками старече обличчя з байдужими втомленими очима...

– Може, й права Кішка. Упорядковуючи чуже подвір’ї, я занапастив своє. Ну що ж, буду вчитися любити та поважати себе! – так міркував він сумно дивлячись на своє відображення.

... А тим часом на Тарасову оселю м’яко спускалися сутінки, ховаючи в своїх обіймах занедбане хазяйство. 
Наче гумкою витиралися засохлі квіти, брудний ставок і напіврозвалена хата, а замість них відкривалися схованки пам’яті, у яких буйно розцвітало зілля та пташки співали, напившись свіжої водички, і в хаті пахло свіжим хлібом...

Це був найкращий сон у його житті, а коли перші промені світанку, постукавши в брудне віконечко, повернув хлопчика до дійсності, він вже знав: ніколи більше не повернеться він до брехуна-Пана.
Знов потягнулися дні, заповнені працею, і нема коли було підняти голови і роздивитися на хмарки, і нема коли було вмитися та утерти спітнілого лоба.

Минали години, дні, місяці... І от нарешті – справу завершено. Тарас витер з лоба останні краплі поту, роздивився довкола і не повірив своїм очам: ВІН СТОЯВ СЕРЕД ПАРКУ СВОЄЇ МРІЇ! Сусідські діти гойдалися на простеньких саморобних гойдалках, випадкові перехожі ховалися від спеки біля затіненого плодовими деревами ставка, слухаючи радісні співи лісових пташок, уквітчані клумби радували око...

– І потягнулися радісні дні, що ніколи не закінчаться, – якось промовив Тарас, виходячи по обіді на двір.
Кішка сиділа на порозі та старанно вмивалася, запрошуючи до садиби дорогих гостей. Та цього разу у клубах дорожнього пилу, здійнятого копитами осідланих коней, було щось зловісне і вороже... Вершники підганяли стомлених коней так голосно і погрозливо, що налякані сусідські діти повтікали з гойдалок, а пташки у Тарасовому садочку сполохано злетіли у вирій, не доспівавши радісних пісень. А коли гості наблизилися настільки, що можна було розгледіти їх обличчя, Тарас упізнав панських робітників.

А ті вже позіскакували на землю і бігли до Тараса, викрикуючи вже забуті ним образливі слова:

– Пан навчив тебе працювати, обігрів та накормив, а ти ховаєшся від нього? Біжи швидше до Пана, бо він вже сердиться, бо панська оселя стоїть занедбана!

– Ви помилилися, шановні. Я не знаю ніякого Пана, ніколи його не бачив. От, працюю рівно стільки, аби прожити і потішили сусідських діточок.

Непрохані гості на мить збентежились, бо в рум’яному задоволеному парубкові важко було впізнати того 
Тараса, що, шкутильгаючи на покалічену ногу, сновигав у брудному одязі панським маєтком. Потупцювавши трохи, панські робітники вирушили додому.

Знов злетілися пташки, дитячий галас залунав на галявині, а Тарас полегшено зітхнув:

– Як добре, що неприємності залишилися в минулому!

Та неприємності ще тільки починалися.

Спекотний день неквапливо запрошував перші сутінки... Тарас, лежачи на великій копні свіжоскошеного духмяного сіна, роздивлявся чудернацькі хмарки, що ліниво висіли над його маєтком. Роздуми хлопця порушив знайомий голос, що гукав його. Зістрибнувши на землю, Тарас побачив перед собою Пана, що невдоволено озирався довкола, а за його спиною згуртувались ті ж самі робітники. Побачивши хлопця, Пан не одразу упізнав його, а упізнавши, несамовито заволав:

– Ось де ти, ледарю! Цілий рік тебе не було, оселя занедбана, а як же парк нашої з тобою мрії? Це через тебе діточкам нема де гратися, а стомлені перехожі не мають змоги гарно відпочити. Ану, негайно, біжи до маєтку... – останні слова застрягли у Пана в горлі, бо в цю мить хруснула гілка розлогих кущів і серед зелених листочків з’явилась голова Кремезного Собаки. Собака був налаштований зовсім не приязно, оголошуючи свій настрій голосним гарчанням і демонструючи присутнім великі гострі ікла.

А між дужими лапами Собаки оскаженіло шипіла Пухнаста Кішка, вигнувши дугою спину.

– Я ж бо тільки хотів нагадати своєму невдячному працівникові про його невиконані обіцянки, – з Панського крику вмить зникла погроза, – я ж дбав про нього, як про свого сина, я ж довірився його слову, а він так нахабно обдурив та обібрав мене, присвоївши мої гроші!
Почувши Панське волання позбігалися люди, співчутливо слухаючи його брехню та пошепки осуджуючи вчинок Тараса.

Тарас обурено стояв, низько нахиливши голову. Він мовчки згадував свою безкорисливу тяжку працю на Панському подвір’ї та не міг підібрати слів, не міг нічого заперечити. Язик наче приклеївся до нерухомих від важкої образи губ...

... А Пан, голосно бідкаючись та жаліючись, забрався до своєї оселі...

Та ось стало тихо, Тарас залишився один. Пухнаста Кішка трохи повешталася біля його ніг, потім старанно вмилася, і сказала:

– Мабуть, побіжу я додому, бо бацили альтруїзму виявилися інфекційними. Прощавай, бо боюся втратити останні краплі егоїзму...

Тепер Тарас намагається не виходити зі свого подвір’я, бо не хоче бачити, як сусіди, побачивши його, відвертаються та осудливо шепочуть образливі слова та жаліють бідного довірливого Пана. Цілими днями хлопчик порається в своєму садочку, тихо спостерігаючи за безтурботними дітьми та випадковими перехожими, що відпочивають біля прохолодного ставка, заколисаного тихим шурхотом високих дерев... А коли старенька бабуся вкладає його спати, кожного разу говорить: «Будь добрим і чуйним, та не забувай ДОПОМАГАТИ ВСІМ, КОМУ ПОТРІБНА ТВОЯ ДОПОМОГА».